Тема: Гірські ландшафти Українських Карпат
країнські Карпати є лише однією з провінцій великої Карпатської гірської країни, що розташована також і в інших європейських країнах, зокрема на території наших сусідів - Польщі, Словаччини, Румунії. Площа Карпат у межах України становить 24 тис. км2. Українські Карпати простягаються з північного заходу на південний схід на 280 км, а по ширині - з північного сходу на південний захід - на 100-110 км (мал. 94).
Карпати є східним продовженням Альп, з якими у них багато спільного. Адже й Альпи, і Карпати належать до області альпійської складчастості. Однак новітнє підняття Карпат дещо відставало від Альп, які піднімалися набагато активніше. Тому зовні Карпати не схожі на Альпи, але мало відрізняються від інших середньовисотних гір. Головну роль у геологічній будові Карпат відіграють осадові товщі пісковику, глинистих сланців, мергелю, які залягають під певним кутом і мають назву карпатський фліш (мал. 93). З давніших гірських порід, на які можна натрапити в Рахівському кристалічному масиві, слід виділити гнейси і сланці, вапняки і кварцити, доломіти і яшми. Вулканічний хребет складений вулканічними породами - андезитами, базальтами, туфами.
Рельєф Карпат нагадує величезний вал, вигнутий дугою і розділений на окремі частини хребтами, гірськими масивами і міжгірними долинами. У льодовиковий період найвищі гірські масиви - Рахівський, Чорногорський і Полонинський хребти - зазнали впливу льодовика, який і донині зберігає тут свої сліди у вигляді реліктових льодовикових форм рельєфу: цирків, озерних котловин, моренних валів. Значну роль у формуванні рельєфу відіграють річкові долини, що утворюють подекуди глибокі ущелини. Не обійшлося тут і без карстових процесів.
Кліматичні умови Українських Карпат визначаються гірським рельєфом. Річний радіаційний баланс у середньому становить 1800-1830 МДж/м2, а з підняттям угору зменшується на 25-30 %. На території гірської країни діють західні й південно-західні циклони, з якими пов’язана значна кількість опадів. Температура повітря і кількість опадів змінюються не лише з висотою, а й у напрямку із заходу і південного заходу на схід і північний схід. За температурою в Українських Карпатах виділяють такі кліматичні райони: дуже теплий (у Закарпатті); теплий (Передкарпаття і передгір’я Вулканічного хребта); помірний (найпоширеніший, на висотах 400-750 м); прохолодний (на висотах 750-950 м); помірно холодний (на висотах 1000-1500 м); холодний (на висотах понад 1500 м).
Густа гідрографічна сітка Українських Карпат (1-1,2 км/км2) є наслідком надмірного зволоження і гірського рельєфу. Річки належать до басейнів Дністра, Дунаю і Вісли. Живлення річок мішане. Наймаловоднішою порою року є осінь. У горах переважають озера льодовикового походження - Бребенескул, Верхнє, Несамовите та ін., хоча найбільшим з озер за площею басейну є загатне озеро Синевир.
Вертикальна поясність ґрунтового і рослинного покривів і загалом ландшафтів - найхарактерніша риса Українських Карпат (мал. 95). Значну площу (понад 50 %) тут охоплюють ліси. У передгірному поясі (від 400 до 700 м) переважають дубові, вторинні грабові та осиково-вільхові ліси. У низькогірному поясі (на різних схилах вони піднімаються від 500-700 м до 10001200 і 1350-1400 м) домінують букові, ялицево-букові, грабово-букові та дубово-грабові ліси. Вище 1350-1500 м переважають вологі ялицево-букові ліси. Чисті ялицеві ліси охоплюють верхні частини найвищих гірських масивів: Чорногори, Рахівських і Чивчинських гір, а також Горган. На вершинах-полонинах у субальпійському поясі (висоти 1200-1500, 16501859 м) панують гірська сосна, ялівець, вільха зелена, рододендрон, злакові й різнотравні луки. Альпійський пояс (1800-1850 м) подекуди належить трав’янистим і чагарниковим угрупованням, які поширені тут окремими плямами. В інших місцях поясу рослинності майже немає, натомість крутими схилами гір «стікають» кам’яні річки.
Ландшафти Українських Карпат. Залежно від особливостей рельєфу, клімату, висотної поясності та господарського використання в Українських Карпатах виділяють такі фізико-географічні (природні) області: Передкарпаття, Зовнішні Карпати, Вододільно-Верховинські, Полонинсько-Чорногорські, Рахівсько-Чивчинські й Вулканічні Карпати та Закарпатська низовина, - що відрізняються своїми природними комплексами й інтенсивним господарським освоєнням.
Передкарпаття розташоване між долиною верхнього Дністра і власне горами. Рельєф області являє собою глибоко розчленовану височину, що розміщена в передгірському прогині земної кори. З потужною товщею осадових гірських порід тут пов’язані різноманітні корисні копалини (нафта, природний газ, калійна сіль, озокерит та ін.). Клімат області помірно теплий, перезволожений. У Передкарпатті переважають лугово-лісові природні ландшафти, які на значних площах замінені антропогенними сільськогосподарськими ландшафтами. Рілля становить тут понад 40 % території, пасовища і сіножаті - близько 25 %.
Зовнішні Карпати. До складу області входять окремі середньовисотні хребти Горган з асиметричними гірськими схилами, що тягнуться у вигляді пасом. Найвища точка піднімається до 1836 м. Це гора Сивуля Велика (мал. 96). Інші гірські хребти області - це Покутсько-Буковинські Карпати з пологими схилами і куполоподібними вершинами. Ці Карпати перетинають безліч річкових долин, серед яких Прут, Черемош, Сирет. Клімат області прохолодний і вологий. Тут чітко простежується вертикальна поясність, проте переважають лісові ландшафти (понад 60 %), представлені високопродуктивними ялицево-буковими, буково-дубово- ялицевими лісами з грабом, кленом, ясенем. У цій області знаходиться найбільший масив білої ялиці, що перебуває під охороною. Серед інших ландшафтів переважають вигони і пасовища (15 %), рілля (12 %), сіножаті (близько 12 %), сади і городи (близько 1 %).
Вододільно-Верховинські Карпати включають Вододільний, Верховинський і Горганський хребти, а також окремі низькогірні масиви, котловини і верховини. Клімат області загалом помірно-континентальний, прохолодний. Малолісисті ландшафти верховин є своєрідною візиткою цієї області. Серед інших природних комплексів області переважають ялиново-ялицеві лісові та субальпійські луки. Тут розташовані легкодоступні гірські перевали Воротський, Ужоцький, Ясинський, Бескидський. Створено туристичні бази і пансіонати.
Полонинсько-Чорногорські Карпати відповідають найвищій смузі гір, до якої належить Полонинський хребет, гірські масиви Свидовець і Чорногора, а також Гринявські гори. Тут розташована найвища вершина Українських Карпат - Говерла. Саме в цій області випадає найбільша для України річна кількість опадів. Літо на полонинах коротке і прохолодне, із частими дощами і туманами, іноді навіть випадає сніг. Узимку опади є постійними гостями високих хребтів. Значні снігопади супроводжуються тут хуртовинами. Основними ландшафтами є лісові, які поступово просуваються схилами, змінюючи свій зовнішній вигляд.
Ліси області мають промислове значення, а річки багаті гідроенергетичними ресурсами, які використовують у господарстві.
Рахівсько-Чивчинські Карпати розташовані на сході Закарпаття. Ця область займає давні за віком Мармароський і Рахівський масиви і Чивчинські гори. Ця область відрізняється від сусідніх насамперед своєю давністю і водночас наявністю альпійських форм рельєфу - гострих гребенів вершин, хоча абсолютні висоти тут не досягають 2000 м. Найвища вершина Рахівського масиву - Мармароський Піп-Іван (1944 м). Серед ландшафтів переважають середньогірські, представлені ялиново-ялицевими і мішаними буково-ялиново-ялицевими лісами. Полонин дуже мало. Земель, придатних для ріллі, практично немає. Тому основним напрямком господарської діяльності є лісове господарство.
Вулканічні Карпати. Головною формою рельєфу цієї області є Вулканічний хребет. Він утворився внаслідок вулканічних процесів на початку кайнозойської ери і піднімається над Закарпатською низовиною на висоту 600-700 м. До області також входять міжгір’я та Іршавська і Солотвинська котловини. Вулканічні Карпати добре зволожені, тому серед ландшафтів переважають низько- і середньогір’я з дубово-букових і букових лісів. У багатьох місцях ліси вирубані, а на їхньому місці утворилася густа яружно-балкова місцевість. Наявність тут численних мінеральних вод і мальовничих ландшафтів сприяли утворенню санаторно-курортних закладів і баз відпочинку. Значні площі області розорані. Тут зосереджено майже 90 % усіх виноградників Закарпаття.
Закарпатська низовина розташована в прогині земної кори. Рівнинний характер місцевості порушують пагорби вулканічного походження, висота яких досягає 400 м. Клімат теплий і вологий, середня температура січня -3 °С, липня +20 °С.
Переважають лісо-лучні ландшафти, хоча лісів у цій області мало. Сучасна лісистість території становить усього 10-15 %. Більше половини території - це сіножаті й пасовища. Багато також садів й виноградників.
Природоохоронні об’єкти. В Українських Карпатах створена велика кількість (понад 1400) природоохоронних територій для збереження унікальної природи (мал. 97, 98). Цей показник є найвищим серед інших регіонів України. Так, до природоохоронних територій належать Карпатський, Яворівський, Вижницький, «Сколівські Бескиди», Уманський, «Гуцульщина» національні природні парки. Карпатський національний парк створено у 1980 р. одним з перших. У ньому прокладено багато пішохідних, велосипедних, кінних, лижних туристичних маршрутів, є багато мальовничих водоспадів, озер та інших природних об’єктів. На території парку знаходяться такі відомі туристичні центри, як Яремча, Ворохта, Яблуниця.
На території НПП «Синевир», створеного у 1989 р., є багато джерел мінеральних вод типу «Нарзан», «Арзні», «Єсентуки-17» та ін., у гірських річках парку водиться форель.
Національне надбання
Унікальні ландшафти Карпат. Такими є природоохоронні території Українських Карпат, серед яких Карпатський біосферний заповідник, який внесений до Списку світової природної спадщини ЮНЕСКО. Він розділений на такі масиви: Чорногорський, Мармароський з унікальними для Європи буково- ялицево-смерековими пралісами, Угольсько-Широколужанський з найбільшим у Європі масивом букових пралісів, Кузійський, де охороняють гірські масиви мішаних лісів. Особливою територією заповідника є Долина нарцисів (257 га поблизу м. Хуст), єдина у своєму роді у світі (мал. 97, 98).
Тема: Гірські ландшафти Кримських гір
Загальні фізико-географічні особливості. Кримські гори розташовані на півдні Кримського півострова уздовж Чорного моря від мису Фіолент поблизу Севастополя до мису Іллі біля Феодосії. Вони належать до молодої дуже рухомої області альпійської складчастості. Формуватися гори розпочали ще в мезозойську еру, залишивши з тих часів вулкани, як Карадаг, і лаколіти, як гора Аюдаг.
Кримські гори простяглися трьома гірськими пасмами (мал. 99). Північне Зовнішнє пасмо - найнижче, воно поступово переходить у рівнину. Середнє Внутрішнє пасмо дещо вище від Зовнішнього. Найвищим є Головне південне пасмо, у якому розташована найвища точка всіх Кримських гір - гора Роман-Кош. Головне пасмо Кримських гір у західній і центральній частинах являє собою майже суцільний ланцюг масивів, що схожі своїми вирівняними, майже плоскими, безлісими вершинами. Такі вершини називають яйлами, що в перекладі з тюркської мови означає «літні пасовища». Найбільш цікавими з них за зовнішнім виглядом і будовою є Байдарська яйла, Ай-Петринська яйла з примітною зубчастою вершиною, Демерджі-яйла, Бабуган-яйла. Північні схили масивів у багатьох місцях порізані глибокими долинами річок, які набувають вигляду каньйонів. Особливо привабливим є Великий каньйон Криму.
Яйлинські масиви складені переважно вапняками, що сприяють утворенню карстових форм рельєфу, зокрема печер. Найвідоміша з них Червона, завдовжки понад 13 км, з підземною річкою й озерами.
Рельєф Зовнішнього і Внутрішнього пасом Кримських гір відрізняється асиметричністю схилів, що пов’язано із чергуванням дуже міцних гірських порід з більш м’якими, що піддаються вивітрюванню і розмиванню.
Такі пасма називають куести, а рельєф відповідно - куестовий (мал. 100). Між пасмами розмістилися зниження, схожі на котловини, у яких здавна селилися люди. Так, Сімферополь виник у такому зниженні в долині р. Салгир між Внутрішнім і Зовнішнім пасмами.
За кліматичним районуванням гори лежать у межах кліматичних областей Гірського Криму та Південного берега Криму. Тут переважає гірський помірно-континентальний клімат, а на Південному березі, добре захищеному горами від північних вітрів, він має риси субтропічного.
У Кримських горах, як і в Карпатах, проявляється вертикальна кліматична поясність: з підняттям угору на кожні 100 м радіаційний баланс зменшується у середньому на 25 МДж/м2, а температура повітря - на 0,65 °С. З висотою посилюється вітер. Сильні вітри зі швидкістю понад 15 м/с бувають у горах 80-85 днів. Відомі роки, коли на Карабі-яйлі, яку вважають найвітрянішим місцем у Криму, сильні вітри тривали до 154 днів, а на Ай-Петрі - 125 днів.
Внутрішні води Кримських гір загалом не дуже багаті, що зумовлено невеликою кількістю опадів, тривалим сухим літом, поширенням гірських порід, які розчинюються водою. Річкова мережа розвинена нерівномірно: у горах на висоті 600-1000 м знаходиться більшість джерел, з яких беруть початок струмки і річки, тому річкова сітка тут більш густа.
Залежно від напрямку стоку, річки поділяють на три групи: північно-західних схилів гір (Альма, Кача, Бельбек); річки південного берега (Учан-Су, Дерекойка (Швидка), Улу-Узень); річки північних схилів гір (Салгир, Мокрий Індол та ін.). Вододілами слугують поверхні яйл. Річки Криму мають мішане живлення (зі значною часткою дощового і підземного). На кримських річках створено 15 водосховищ загальним об’ємом понад 200 млн м3. Кримські гори мають значні запаси підземних вод, які виходять тут на поверхню у вигляді джерел.
Рослинний покрив Кримських гір і Південного берега Криму відрізняється великою різноманітністю. У горах налічують понад 2200 видів, багато з яких є ендеміками. На південному березі поширені паркові насадження з вічнозелених видів: кипарисів, пальм, магнолій, платанів та ін.
Невід’ємні куточки ландшафту Південного берега Криму. Це - декоративні парки і сади, які виникли на самому початку ХІХ ст. при літніх резиденціях царів та аристократії. Найбільшими парками є Лівадійський (127 га), Алупкінський (близько 40 га) парки та Нікітський ботанічний сад (280 га). Перші два створені в ландшафтному стилі: з урахуванням особливостей пейзажу, із вдалим поєднанням місцевих дикорослих дерев з екзотичними. Найбільше тут можна побачити групи італійської і місцевої сосни, а також кедрів, платанів та інших порід дерев. Сукупність усіх дерев і кущів у Нікітському ботанічному саду налічує понад 1500 видів, різновидів і форм.
Тваринний світ гірського Криму багатий лісовими видами, серед яких кримський олень і козуля, кабани і муфлони, хоча чисельність останніх невелика. Збереглися борсук, кам’яна куниця, лисиця і ласка. Птахів у кримських лісах небагато. Утім, тут трапляються дятли, ендемічні види синиць і чорноголової сойки, а також чорні дрозди, зяблики, горлинки. На південному березі мешкають плазуни, зокрема кримський гекон, леопардовий полоз і безнога ящірка жовтопуз (мал. 101). Серед комах - цикади, москіти, ендемічна кримська жужелиця та ін.
Для Кримських гір характерна вертикальна поясність ґрунтово-рослинного покриву (мал. 102). Передгір’я вкриті степовою рослинністю на щебенистих чорноземах. Степові ділянки чергуються з дубовими лісами на дерново-карбонатних ґрунтах. На Південному березі Криму поширені сухі л іси і чагарники на коричневих ґрунтах. Схили гір укриті переважно дубовими і буковими лісами на бурих лісових ґрунтах. На вершинах яйл переважає лучно-степова рослинність на гірсько-лучних ґрунтах.
Ландшафти Кримських гір.За складом ландшафтів у межах гірського Криму виділяють три області: Передгірську лісостепову, Головне гірсько-лучно-лісове пасмо, Кримське південнобережне субтропічне Середземномор’я.
Передгірська лісостепова область поширюється на Внутрішнє і Зовнішнє куестові пасма і міжпасмові зниження. Клімат передгір’я напівпосушливий, теплий з м’якою зимою. Ґрунтовий покрив строкатий. Найбільш поширені передгірські чорноземи і дерново-карбонатні ґрунти, на південному заході трапляються коричневі. Основними ландшафтами області є куестові степові, які значно змінені людиною під сільськогосподарські угіддя: ріллю та виноградники; куестові лісостепові, куестові лісові. Найбільш освоєними є міжпасмові полого-хвилясті чагарниково-степові ландшафти. Тут знаходиться більшість населених пунктів, прокладені залізниця і автомагістралі. У Внутрішньому пасмі трапляються ще й низькогірні лісові ландшафти, а в долинах річок - долинно-терасні.
Головне гірсько-лучно-лісове пасмо. У назві цієї області добре помітні її основні ландшафтні особливості: панування лісових і лучних комплексів. Клімат різних частин Головного пасма різноманітний і змінюється від помірно жаркого напіввологого в низькогір’ї до прохолодного надмірно зволоженого на західних яйлах. Усі ландшафти поділяють на низькогірні, середньогірні та ландшафти яйл. На низько- і середньогір’ях переважають різні за видовим складом ліси, залежно від орієнтування схилів і розташування на заході, у центрі чи на сході Головного пасма. Найбільш поширені дубові, ялицево-дубові, соснові, букові, скельнодубові, буково-грабові ліси. Яйлинські ландшафти займають вирівняні вершинні поверхні й представлені гірсько-луговими лісостепом і степом.
Кримське південнобережне субтропічне Середземномор’я як природна область збігається з приморським ландшафтним поясом південного схилу Головного пасма. У рельєфі області переважає низькогір’я, порізане глибокими долинами річок, ярів і балок. Клімат має ознаки середземноморського клімату. Основними ландшафтами області є скелясті низькогір’я з реліктовим ялицево-сосновим рідколіссям, низькогір’я з ялицево-дубовими лісами, сильно розчленовані низькогір’я з ялицевим рідколіссям і дубово-фісташковими заростями, терасовані рівнини і низькогірні хребти з полинно-злаковими і ковилово-типчаковими степами. Особливі ландшафти сформувалися у межах гір-лаколітів - Аюдаг, Кастель, для яких характерні широколисті ліси і дубові сухостійкі чагарники з підліском з вічнозелених рослин. Особливим зовнішнім виглядом відрізняються ландшафти вулканічних приморських низькогір’їв з дубовим рідколіссям і степами, наприклад на Карадазі.
Особливості кліматичних умов дають змогу вирощувати в цій природній області ефіроолійні культури (троянду, лаванду, шавлію), високоякісні сорти винограду. Завдяки цілющому кліматові, мальовничим горам, теплому морю, екзотичній рослинності Крим здавна вважають оздоровницею і районом активної рекреаційної діяльності. Тому багато ландшафтів зазнали перетворення, а деякі повністю замінені на антропогенні.
Природоохоронні об’єкти. Кримські гори значно змінені господарською діяльністю людини. Усі природні компоненти і природні комплекси потребують охорони і раціонального їх використання. Із цією метою в Кримській гірській країні створено близько 120 природоохоронних територій. У Передгір’ї близько 30 природних об’єктів оголошено заповідними. Серед них 12 дубових гаїв, гора-останець Мангуп-Кале, Бельбекський і Качинський каньйони, печери - місця поселення палеолітичної людини та ін. Еталоном ландшафтів Головного пасма, що охороняються, є Ялтинський гірсько-лісовий заповідник, заказник Великого каньйону Криму, заповідні букові гаї на Ай-Петрі та ін. Найбільш визначними еталонами природи південнобережної області є заповідники «Мис Мартьян» і «Карадаг». Крім них, тут зосереджені ще 27 ландшафтних і 15 прибережних заповідних урочищ. Чудовими зразками співдружності людини і природи є в цій області парки, що охоплюють площу понад 1000 га, 17 з яких оголошені парками-пам’ятками садово-паркового мистецтва.
Тема: Чорне та Азовське моря
Чорне море – це великий природний комплекс, що має свої специфічні природні умови і природні ресурси.
Фізико-географічне положення та берегова лінія
Чорне море є внутрішнім і належить до басейну Атлантичного океану. Воно з’єднане з Середземним морем через протоки Босфор і Дарданелли. Площа поверхні – близько 422 тис. км².
Чорне море омиває південні береги України і ще п’яти країн: Румунії, Болгарії, Туреччини, Грузії та Росії. Довжина берегової лінії становить 4090 км, з яких у межах України – 1540 км. У Чорне море впадають великі річки, які сильно опріснюють воду. При впадінні в море річки утворили біля північного і західного узбережжя багато лиманів. Окремі лимани використовують як джерела лікувальних грязей і кухонної солі.
З Азовським Чорне море сполучене вузькою (від 4,5 км до 15 км) Керченською протокою. Її протяжність – 45 км. Через протоку у 1944 р. було зведено міст, а менше ніж за рік він зруйнувався: його опори пошкодили крига і штормові хвилі. Міст не відновили, а через кілька років сполучення організували завдяки поромній переправі. Фарватер протоки перетинають рифи, мілина, коси, тому її глибина лише 2–7 м. Кораблі ходять спеціально проритим каналом.
Українські береги моря слаборозчленовані, переважно низовинні. В окремих місцях – урвисті. З великих заток вирізняються Каркінітська, Каламітська, Феодосійська та Одеська. Є багато невеликих бухт, оточених косами, які використовують для причалювання кораблів. Островів у Чорному морі мало, всі вони в узбережній смузі.
На Кримському півострові є багато мисів – ділянок суходолу, що гострим кутом врізаються в море. Найвідоміші з них: Сарич – найпівденніша точка нашої держави; на західному узбережжі півострова – Тарханкут і Херсонес; на південному сході – Меганом та Опук.
Будова і рельєф дна, корисні копалини
«Котловина» Чорного моря – це залишок великого океанічного басейну, який існував протягом попередніх геологічних періодів.
За геологічною будовою дна Чорне море є морем рухомих зон, яке лежить у межах глибоководної тектонічної западини. Про це свідчать такі ознаки: великі глибини, земна кора океанічного типу і висока сейсмічність дна. За своїм рельєфом дно Чорного моря нагадує велику тарілку: воно глибоке й рівне з мілководними краями на периферії. Середня глибина Чорного моря – 1256 м. Для більшої частини морського дна характерні глибини понад 2000 м. Точка з максимальною глибиною розташована у південній частині моря – 2245 м. Північна частина дна лежить на затопленій частині Східноєвропейської платформи, тому тут сформувався широкий (до 200 км від берега) шельф. Наймілкіша його частина – Одеська затока, де глибини становлять 30–60 м. Шельфу майже немає біля Південного берега Криму, де вертикальні підводні урвища сягають 50–80 м. Це пов’язано з подальшим опусканням території по лінії розлому. Значних піднять дна давно не спостерігалося, тому в морі так мало островів. У шельфовій зоні Чорного моря відкрито поклади природного газу і нафти. Тут у верхній частині осадового чохла платформи вже розвідано понад 60 родовищ. Більш перспективними вважають глибинні ділянки земної кори до 700–750 м. Кліматичні умови
Чорне море розташоване у межах двох кліматичних поясів. Північно-західна його частина – у континентальній області помірного поясу. Тут переважає суха погода протягом року зі спекотним літом і холодною зимою. Ця ділянка моря в окремі роки може вкриватися кригою на 10–20 км від берега. Більша частина Чорного моря – у середземноморській області субтропічного поясу з сухим і спекотним літом та вологою й теплою зимою. Температура повітря над морем у липні – +21…+24 °С, у січні – 0…–5 °С на півночі, +8 °С на півдні. Кількість опадів – від 200 мм до 1000 мм. Найчастіше море буває спокійним. Шторми трапляються рідко й піднімають хвилі до 6–8 м.
Водні маси і морські течії
Тема: Природно-ресурсний потенціал України
промислові природні ресурси;
сільськогосподарські природні ресурси;
культурно-ландшафтні ресурси розвитку рекреаційної галузі;
ресурси просторового розміщення галузей інфраструктури (транспортних шляхів, ліній зв’язку тощо).
За цільовим призначенням природні ресурси поділяються на: матеріальні, пізнавальні, естетичні, рекреаційні тощо. За рівнем необхідності для життя людини природні ресурси поділяються на: вкрай необхідні (повітря, вода, їжа) і відносно байдужі.
Чорне море – проточна водойма, тому його водні маси мають удвічі нижчий рівень солоності, ніж океанічні води. Прісні води стікають до його улоговини з материка через річки і спрямовані у бік Середземного моря. Проточність моря могла б спричинити повне його опріснення. Однак цьому перешкоджає підтік у протилежному напрямку більш солоної води із Середземного і Мармурового морів через протоку Босфор. Холодніші й солоніші води надходять на певні глибини. Тому основні властивості водних мас зумовлюють «двоповерховість» Чорного моря.
Поверхневий шар води до 150–200 м має знижену солоність: 17–18 ‰. Температура води відчутно коливається за сезонами: влітку – +24…+27 °С, узимку – +1…+8 °С. Цю особливість визначає значний річковий стік. Прозорість поверхневої води досить висока: світло від електричної лампи зникає лише на глибині 40–70 м. Глибшому шару води не властиві різкі коливання температури і солоності. Тут протягом року вода має температуру близько +8 °С, а солоність зростає до 22–25 ‰.
Особливістю водних мас Чорного моря є те, що тільки верхній шар води насичений киснем, який підтримує тут розвиток життя. Нижче у чорноморській воді кисню немає. Він витіснений отруйним сірководнем. Його сліди у відкритому морі помітні вже з глибини 50 м, а біля узбережжя – глибше 200 м. Нижче й до самого дна його концентрація неухильно зростає. Такий шар води називають «мертвим». У цьому царстві холоду й мороку ніщо не живе, крім анаеробних бактерій роду мікроспіра. За однією з гіпотез, сірководень якраз і утворився завдяки життєдіяльності цих бактерій. Сірководень – узагалі не рідкість для водойм, але він легко окислюється. У Чорному морі вертикальні рухи води дуже обмежені, тому кисень у нижні шари моря не проникає і сірководень займає 87 % об’єму води.
Під впливом північних вітрів із берега водні маси Чорного моря пересуваються, створюючи малопотужні теплі течії. Вони переміщуються проти годинникової стрілки паралельно до берегової лінії, формуючи два замкнені кола: у західній і східній частинах моря. Ширина течій – 50–100 км, швидкість – 0,5– 1 км/год. Через малу швидкість чорноморські течії практичного значення для судноплавства не мають. Припливи і відпливи у морі майже не помітні через їхню незначну висоту (7–30 см). Органічний світ
У Чорному морі світ живих організмів порівняно бідний і одноманітний. Це пояснюється двома чинниками: наявністю сірководню та істотною віддаленістю від Океану.
У Чорному морі налічується понад 660 видів рослин. У шельфі північно-західної частини моря існує найбільше у світі скупчення червоних водоростей – філофори, яку називають морським виноградом. Філофора покриває понад 15 тис. км² морського дна і нагромаджує більше як 5 млн т біомаси. З неї виготовляють речовину агар-агар, яку використовують у мікробіології, кондитерському і текстильному виробництвах. На прибережних скелях можна зустріти їстівну зелену водорость ульву, або морський салат. На мулистих і піскових відкладах спокійних заток росте квіткова рослина – морська трава зостера, серед якої знаходять прихисток колонії риб.
Світ чорноморських тварин складається з близько 2000 видів. З-поміж них майже 180 видів риб. Більшість кісткових риб мають промислове значення: кефаль, тюлька, тунець, скумбрія, ставрида, оселедець, камбала, хамса. Серед водоростей ховаються незвичайні за формою рибки – морські голки (сарган) і морські коники. На дні живуть бички – дрібні рибки з ряду окунеподібних, які певний час можуть перебувати без води. Із хрящових риб у Чорному морі водяться кілька видів скатів (скат-метелик, морський кіт, морська лисиця) та один вид акул – чорноморський катран. Це найменша з акул завдовжки 25 см.
У Чорному морі живуть чотири види ссавців: три види дельфінів та один вид тюленів. Чорноморський дельфін афаліна – найбільша морська тварина України. Довжина тіла сягає 3,3 м (зазвичай 1,8–2,5 м), маса – 200 кг. Дельфін білобокий менший за афаліну. Довжина тіла, як правило, не перевищує 2,1 м. Маса – 60–75 кг. Ще менший дельфін-азовка довжиною 1,3–1,5 м. Його називають морською свинею через товстий (до 4 см) шар підшкірного жиру та дихання, подібне до рохкання. Усі дельфіни живляться рибою. Живуть до 30 років. Тюлень-монах – великий ссавець із довжиною тіла до 275 см, масою понад 300 кг. Тримається невеликими групами і поодинці, тому й дістав таку назву. Живиться рибою та ракоподібними. В Україні вважають зниклим видом. Колись він жив біля берегів Криму. Його виловлювали задля шкури, жиру та м’яса. Усі чорноморські ссавці занесені до Червоної книги України. Їхній промисел заборонений.
Із безхребетних відомо близько 650 видів ракоподібних (краби, омари, креветки, раки), понад 200 видів молюсків (рапана, мідії, устриці), три види медуз (аурелія, коренерот і мнеміопсис). Використання природних ресурсів та екологічні проблеми
Людина активно використовує природні ресурси Чорного моря, насамперед – біологічні. Зростають обсяги вилову риби. Щороку море дає близько 1 млн т риби. Промислове значення мають деякі молюски, ракоподібні та водорості. На їхній базі розвивається харчова, зокрема рибоконсервна, промисловість.
Розпочато використання ресурсів чорноморського шельфу: розробляється Причорноморсько-Кримський (Південний) нафтогазоносний басейн.
Активно працює морський транспорт. На чорноморському узбережжі розташовано 9 українських морських портів: Одеса, Чорноморськ, Южне, Миколаїв, Херсон, Ялта, Євпаторія, Феодосія, Керч. Морськими шляхами перевозять нафтопродукти, руди, вугілля, метали, хімічні речовини, будівельні матеріали.
Кліматичні умови, піщані пляжі, мальовничі краєвиди, цілющі грязі зробили узбережжя Чорного моря найбільшим у країні курортним районом. Тут розташовані відомі кліматичні й бальнеологічні курорти. Велике рекреаційне значення має Південний берег Криму.
У зв’язку з активним використанням природних ресурсів моря та високою щільністю заселення території України значно загострилися екологічні проблеми Чорного моря. Вода сильно забруднюється стічними водами курортної зони, через річковий стік, морським транспортом, російським військовим флотом, у процесі видобутку природного газу. Хімікати і добрива, що змиваються з навколишніх сільськогосподарських угідь, вражають планктон і рибу, призводять до катастрофічного поширення одноклітинних водоростей, які спричинюють «цвітіння» води. Усе це визначає екологічний стан Чорного моря як несприятливий.
Крім того, різко скоротилося надходження у море прісної води з річок у зв’язку з її використанням для зрошення та перетворенням Дніпра на систему водосховищ. Це, своєю чергою, збільшує солоність води і викликає активізацію життєдіяльності анаеробних бактерій у нижньому шарі. Для запобігання екологічній катастрофі Чорного моря необхідне проведення комплексних заходів щодо виведення прибережних районів із зони екологічної небезпеки.
Раціональне використання ресурсів Чорного моря й охорона його неповторної природи сприятимуть відновленню рибних запасів і цілющих рекреаційних властивостей морського узбережжя.
Фізико-географічне положення та берегова лінія
Азовське море, як і Чорне, є внутрішнім морем басейну Атлантичного океану, але значно більше віддалене від океанічних просторів і є найбільш континентальним морем у світі. Воно відзначається високим ступенем ізольованості від інших водойм, з’єднане лише з Чорним морем вузькою і мілкою Керченською протокою. Азовське – одне з найменших морів світу. Його площа в 11 разів менша за Чорне море і становить 38 тис. км². Море омиває південно-східні береги України. Окрім того, до його берегів виходить територія Росії. Розмежування морської акваторії між Україною та Росією досі не здійснене.
Через значну порізаність берегова лінія Азовського моря лише в 1,5 разу коротша за чорноморську. Її загальна протяжність становить 2700 км, з яких у межах України пролягає більше ніж половина – 1472 км. Береги моря низовинні, з багатьма піщано-черепашковими косами: Бирючий Острів, Обитічна, Бердянська, Білосарайська. Вони утворилися через знесення річками лесових порід з материка і рухи води в узбережній зоні. Коси здіймаються над поверхнею води на 2–3 метри й оточують мілководні затоки: Обитічну, Бердянську. Найбільшими затоками моря є Таганрозька та Сиваш. Останній відділений від моря косою Арабатська Стрілка (з араб. – військовий пост) і настільки відрізняється за властивостями водних мас, що іноді його називають третім морем України – Гнилим морем. Островів мало. На південному березі зустрічаються пагорби вулканічного походження. У межах України в море впадає кілька невеликих річок: Молочна (утворює Молочний лиман), Кальміус, Берда, Салгир. З території Росії в Азовське море несуть воду великі річки Дон і Кубань, а також Міус, Єя, Бейсуг.
Будова і рельєф дна, корисні копалини
За будовою дна Азовське море, на відміну від Чорного, є морем, розміщеним на платформі. Воно утворилося на опущених ділянках молодої Скіфської та давньої Східноєвропейської платформ. Про це свідчать такі ознаки. По-перше, Азовське море мілководне. Його середня глибина становить 7,4 м, а найбільша – 15 м. Тобто це наймілкіше море світу. Стародавні греки навіть називали його Меотійським болотом. У затоці Сиваш глибини ще менші: середня – 20–30 см, а найбільша – 3,5 м. По-друге, під Азовським морем земна кора материкового типу. По-третє, дно моря сейсмічно стійке, без сильних землетрусів.
Рельєф дна доволі простий. По мірі віддалення від берега глибини повільно зростають. Найглибші ділянки знаходяться в центральній частині. На дні є системи підводних пагорбів, які витягнуті вздовж західного і східного берегів. Найбільш мілководна північна частина, де мілина тягнеться на 20–30 км від берега.
В осадовому чохлі платформ на дні Азовського моря знайдені родовища природного газу (Стрілківське, Північноказантипське), нафти, осадових залізних руд (Керченський басейн).
Кліматичні умови
Азовське море розміщене в межах континентальної області помірного кліматичного поясу, якому притаманна суха погода зі значними річними амплітудами температур. На формування кліматичних умов над морем впливають помірні повітряні маси. Влітку з західними вітрами приходить морське повітря. Взимку з північно-східними вітрами – континентальне. Середньолипнева температура повітря над морем становить +22...+24 °С, середньосічнева — –1...–6 °С. Річна кількість опадів – 300–500 мм. Періодично в морі виникають високі вітрові хвилі. Восени трапляються густі тумани.
Водні маси та морські течії
На властивості води Азовського моря впливають його віддаленість від Океану, малі глибини, значна ізольованість та істотне притікання через річки прісної води. Через атмосферні опади й річки в море надходить більше прісної води, ніж через Керченську протоку – солоної чорноморської. Унаслідок малих глибин і площ відбувається швидке нагрівання вод улітку та різке охолодження взимку. А перемішування вод на всю глибину визначає вирівнювання її температури й солоності.
Тому для водних мас Азовського моря притаманні значні річні амплітуди температури води та низький рівень солоності. Влітку води Азова нагріваються в середній частині до +25...+28 °С, а біля берега – до +30...+31 °С. У таких умовах вода перенасичена киснем на 200–250 %. Це призводить до бурхливого розвитку планктону, у тому числі й одноклітинних водоростей, що спричинює «цвітіння» води. Узимку вода охолоджується до 0...–1 °С.
Майже щороку море замерзає біля берега на три місяці, а у найхолодніші зими – навіть по всій площі водної поверхні. Товщина криги сягає 80–90 см. Тому серед суден, приписаних до найбільшого морського порту на Азовському морі – Маріуполя, є криголам.
Солоність води у морі в минулому була втричі меншою, ніж у Світовому океані – близько 11 ‰. А біля гирла Дону навіть становила 1 ‰, тому практично була прісною. Однак після створення водосховищ на Доні та скорочення стоку через зрошення на Кубані солоність води Азовського моря почала зростати й нині досягає 12–14 ‰. Це негативно впливає на видовий склад риб, які здавна існували за певного рівня солоності води.
Водні маси затоки Сиваш помітно відрізняються від інших частин Азовського моря. Затока сполучена з морем дуже вузькою Генічеською (Тонкою) протокою шириною 100 м і глибиною 2–3 м. Через це опрісненої води з Азовського моря сюди надходить обмаль. Улітку вода у мілководній затоці прогрівається до +30...+35 °С й інтенсивно випаровується. До того ж до Сиваша зазвичай не впадає жодна річка (річка Салгир часто пересихає). Тому солоність у 10–15 разів більша, ніж у морі, і становить 124–166 ‰. У найспекотніші й сухі роки вона зростає до 250 ‰. Сиваш складається з 11 солоних і гірко-солоних заток. Вода швидко випаровується, доходить до стану ропи і перетворюється на сіль. Улітку поверхня затоки виблискує соляною кіркою, ніби льодяна ковзанка. Сіль у Сиваші видобували здавна. Чумацькі валки розвозили її по всій Україні. Із сиваської ропи нині одержують також соду, йод, бром, рідкісну глауберову сіль.
У зв’язку з панівними напрямками вітрів у морі сформувалася основна колова течія, спрямована проти годинникової стрілки. Через Керченську протоку азовська вода витікає в Чорне море. У прибережній зоні місцями виникають коловороти. Припливи і відпливи в Азовському морі майже не відчутні.
Органічний світ
В Азовському морі органічний світ доволі одноманітний. Прозорість води в теплу пору року дуже мала через бурхливий розвиток рослинного планктону. Розвиваються діатомові та синьо-зелені водорості. Тваринний світ відзначається відносною бідністю видів (до 350 видів) і винятково великим кількісним розвитком, за яким Азовське море перевищує всі морські водойми світу. Зокрема, за рибопродуктивністю (тобто кількістю риби на одиницю площі) воно у 160 разів перевищує Середземне і в 40 разів – Чорне море.
У морі відомо 103 види риб, які представлені одночасно прохідними, напівпрохідними, морськими та прісноводними видами. Прохідні види риб живуть у морі до настання статевої зрілості, а в річку заходять лише на нерест. Період розмноження в річках, як правило, не перевищує 1–2 місяці. Серед азовських прохідних риб є найцінніші промислові види – осетрові, зокрема білуга та севрюга. Люди споживають їхнє м’ясо та чорну ікру. Білуга досягає 2,5–9 м завдовжки й маси 1–2 т. З інших прохідних риб в Азовському морі живуть рибець і шемая з родини коропових. В’ялене м’ясо шемаї дуже смачне, тому її назва у перекладі з перської мови означає «царська риба». Поблизу берегів великими зграями плавають оселедці. До напівпрохідних риб, які на нерест ідуть у річки і затримуються там надовго, належать судак, лящ, тарань, чехонь. Весь час мешкають в Азовському морі пеленгас, ставрида, скумбрія, камбала-калкан, тюлька, риба-голка (трубкорот), бички. Прісноводні риби водяться у найбільш опріснених частинах моря. Це карась, щука, в’язь, верховодка.
Із ссавців у морі живе лише один вид – дельфін-азовка. Це найдрібніша тварина з групи китоподібних (довжина тіла – від 90 см до 1,5 м). Мешкає зграями від двох до десяти особин. У воді плаває також багато рачків. На дні водиться безліч молюсків. Їхні черепашки становлять основну масу донних відкладів.
Використання природних ресурсів та екологічні проблеми
Основним природним багатством Азовського моря є біологічні ресурси. До середини XX ст. море було надзвичайно продуктивним і давало багато цінних видів риби, серед яких вагоме місце посідали осетрові. Ще давні греки називали море Меотида («годувальниця»), а скіфи – Каргулак («багате рибою»). Нині через екологічні проблеми вилов риби втратив колишнє промислове значення. Місце цінних промислових риб зайняли менш вибагливі до умов існування й малоцінні види. У зв’язку зі скороченням стоку річок і зростанням підтоку чорноморської води зросла солоність азовської води. Через це море перестало замерзати, змінилися умови існування промислових риб. Разом з чорноморською водою прийшли й медузи, що знищують мальків риб і планктон.
Море має велике транспортне значення. Окрім Маріуполя, на його берегах розміщені морські порти Бердянськ і Генічеськ. Під час перевезення нафтопродуктів трапляються аварії танкерів та виливи нафтопродуктів. Це призводить до загибелі морських організмів і птахів.
Вода моря зазнає забруднення промисловими відходами з підприємств Приазов’я, сільськогосподарськими стоками. Найбільшим джерелом забруднення є металургійні заводи Маріуполя. Рівень забруднення вод моря визначається як дуже високий. Це завдає серйозної шкоди рекреаційним і біологічним ресурсам.
Щоб урятувати Азовське море, потрібно здійснювати комплекс природоохоронних заходів: контролювати надходження стоків, курортну і приватну забудову узбережжя, акліматизувати промислово цінні види риб, поліпшити їхній доступ до місць нересту. Для охорони окремих узбереж моря створено природоохоронні території: Казантипський природний заповідник, національні природні парки Азово-Сиваський і «Меотида».
Тема: Природно-ресурсний потенціал України
Природно-ресурсний потенціал (ПРП)– цесукупність природних ресурсів та природних умов, які властиві певній території. Він є важливим фактором розміщення та розвитку її продуктивних сил і визначається кількістю, якістю, сполученням природних ресурсів території.
Природні ресурси– це всі ті елементи, властивості або результати функціонування природних систем, які використовуються або можуть бути використані в майбутньому для одержання сировини, палива, енергії, продовольства тощо. До них відносять продукти харчування, мінеральну сировину, енергоносії, повітря, воду, життєвий та повітряний простір, об’єкти задоволення естетичних потреб. Категорія „природні ресурси” вказує на безпосередній зв’язок природи з господарською діяльністю людини, що нерідко призводить до негативних суспільних явищ, завдаючи природі великої шкоди. Процес взаємодії людини з довкіллям по суті своїй двоєдиний. З одного боку, це – використання природних ресурсів, а з іншого, – вплив на довкілля і необхідність брати до уваги природоохоронні процеси.
Природні умови– це тіла й сили природи, які мають істотне значення для життя і діяльності суспільства, але не беруть безпосередньої участі у виробничій і невиробничій діяльності людей.
Компоненти природи стають природними ресурсами тоді, коли людина залучає їх у процес виробництва як предмет або засіб праці. У випадку опосередкованого впливу на економічну діяльність, ці компоненти природного оточення оцінюються або як природні умови, або як системні компоненти природного середовища функціонування продуктивних сил. Таким компонентом, наприклад, є глибокі надра землі, які ми поки не можемо використати в якості ресурсу, але знаємо про їх існування. Природно-ресурсний потенціал є багатокомпонентним.
Сучасні дослідники виділяють такі складові природно-ресурсного потенціалу:
1) земельні (44,4% від загального обсягу ПРП України): землі сільськогосподарського призначення, землі населених пунктів, землі промисловості, транспорту, зв’язку, землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення, землі лісового фонду, землі запасу, землі водного фонду;
2) мінерально-сировинні (28,3%); за характером використання мінеральні ресурси поділяють на три групи: паливно-енергетичні, рудні та нерудні. Особливістю розміщення мінеральних ресурсів є їх нерівномірне поширення в надрах землі;
3) водні (13,1%); водні ресурси застосовують в енергетичній галузі, вони є джерелом виробничого й побутового водопостачання, а також простором розміщення підприємств та шляхів водного транспорту. Рівень забезпеченості більшої частини України водними ресурсами є недостатнім і визначається формуванням річкового стоку, наявністю озер, боліт, штучних водоймищ, підземних та морських вод;
4) природно-рекреаційні ресурси (9,5%); становлять собою особливий вид ресурсів, а саме – гармонійне просторове поєднання земельних, водних, кліматичних, культурно-ландшафтних та гідромінеральних ресурсів. Воно забезпечує в комплексі відновлення та розвиток життєвих сил людини, витрачених у процесі трудової діяльності, що слугує для регенерації здоров’я і підтримки працездатності населення, а також для культурно-освітньої діяльності. До рекреаційних ресурсів відносять об’єкти і явища природного походження для відпочинку і туризму;
5) лісові (4,2%); зараз основним господарським призначенням лісів є сировинне забезпечення промисловості, де головним продуктом користування є деревина, тобто промислова сировина для деревообробної, целюлозно-паперової, лісохімічної промисловості;
6) фауністичні, мисливсько-рибальські (0,5%). Основними фауністичними ресурсами, які мають господарське значення, є мисливські, рибні та медоносні ресурси бджільництва.
Іноді виділяють окремо в якості компонентів ресурсів просторові ресурси, кліматичні, геотермальні, енергетичні ресурси приливів та відливів, ресурси атмосферного повітря тощо.
Природні ресурси оцінюються також за ознаками належності до ресурсної бази розвитку певних видів виробництва:
На території України знаходиться 5% природних ресурсів світу, понад 7 тис. розвіданих родовищ 94 видів корисних копалин: залізні та марганцеві руди, кухонна сіль, кам’яне вугілля, боксити, мідні руди, сірка, калійна сіль, ртуть, графіт тощо. Імпортну залежність Україна відчуває в поставках нафти, природного газу, руд кольорових металів, фосфоритів тощо.
Природні ресурси оцінюються за ознаками вичерпності, за якими вони поділяються на дві групи: вичерпні (більшість ресурсів) та невичерпні (тепло землі й сонця, енергія води та вітру). Якщо ресурси можуть бути штучно або через природні механізми відновлені, як-то: лісові насадження, фауністичний світ, ґрунт, водні ресурси тощо, вони вважаються відновлювальними.
Дедалі більшої популярності в сучасному світі набуває концепція „зеленого виробництва”,нешкідливого для суспільства та природи.
Комментариев нет:
Отправить комментарий